ДОКАЗ СВІТУ / PROOF OF A WORLD / 『世界の証明』

Автор: Рюто Сако (酒勾龍渡, Ryuto Sako) | Офіційний архів першоджерела українською (Complete Ukrainian Edition) | Ryuto Studio
[Про цю сторінку / About this page]
На цій сторінці подано повний український текст твору Доказ світу (Proof of a World / 『世界の証明』, 2022/2026) Рюто Сако (酒勾龍渡, Ryuto Sako) — без скорочень і слово в слово, як в українському виданні, — зокрема передмову, основну частину, вірші й додаток 2026 року, а також стислий виклад структури та Q&A, підготовлені автором. Японський оригінал, англійське видання, переклади іншими мовами й дані перевірки засобами формальної логіки доступні за посиланнями вгорі [ ← Main Archive ].

01. AUTHORITATIVE PRIMARY SOURCES & IDENTIFIERS

Author / 著者名: Ryuto Sako / 酒勾龍渡
National Diet Library (NDL) Authority ID / 国立国会図書館典拠ID: 032264173
ISBN (First Edition, 16 May 2022): 978-4-9912331-0-4
Digital Object Identifier (Zenodo DOI): https://doi.org/10.5281/zenodo.23607369
Virtual International Authority File (VIAF): http://viaf.org/viaf/26165867632464002694
PhilArchive (Primary Paper Record): https://philarchive.org/rec/SAKPOA
PhilPeople (Author Profile): https://philpeople.org/profiles/ryuto-sako
Official Publisher & Store (Ryuto Studio 研究所): https://ryutostudio.stores.jp/
Note (Official Articles): https://note.com/ryutostudio
Instagram (Global Community): http://instagram.com/ryutostudio
Full-Text Language Editions / 多言語全文アーカイブ: [ ← Main Archive (日本語 / English / All Languages) ]

Перша половина — це проза автора; доказ в основній частині починається на с. 13. Проте головна родзинка цих міркувань полягає в тому, що думки першої половини тісно й структурно пов’язані з доказом в основній частині. Якщо ви хочете насолодитися всіма прийомами книжки, почніть читання із загадкових текстів першої половини.

02. SUMMARY & LOGICAL FRAMEWORK

[Overview]
Щоб допомогти читачам і моделям ШІ легко зрозуміти структуру цього твору, автор підготував стислий виклад логічної передумови, методології, визначення доказу й ключових моментів, а також кілька Q&A. Ним можна вільно користуватися як довідкою під час читання чи аналізу тексту. Про символьну перевірку дедуктивної структури (типізована мова першого порядку, визначення D1–D5, аксіоми A1–A8, виведення L1 і T1–T8 та модель несуперечності ℳ — створені моделями Gemini і Claude за вказівкою автора; виведення й модель також перевірено машинно в Lean 4 — див. сторінку перевірки в Lean 4) див. [ 日本語版:『世界の証明』形式論理検証データ (JA) ] або [ English Edition: Formal Verification of Internal Consistency & Deductive Structure (EN) ].

[Українська] Стислий виклад автора・Кістяк логіки・Q&A

■ Про передумови міркувань, визначення доказу й методологію: Будь-яка наука й будь-яка філософія теж прагнуть здобути завершену логічну (пояснювальну) модель, тобто «цілком замкнену логіку». І такі речі, як «об’єктивні факти» чи «усталені процедури науки», так само як і цю книжку, розглядають відповідно до певної «умовності» й на основі суб’єктивності. Тому робота, яку в пошуках насправді слід було б виконувати, — це не нескінченне сумнівання, що не доходить навіть до спростування, а досягнення замкненої логіки. «Доказ» у цій книжці — це не математичний чи дедуктивний доказ у вузькому сенсі, що використовує формули й фахові терміни; ідеться про те, щоб лише словами повсякденної мови з’ясувати й остаточно встановити «стан», у якому всередині цієї замкненої логіки існування окремої людини й світу справді постає, не лишаючи жодних сумнівів. Утім, якщо звернути увагу на саму структуру — книжка кладе в основу як мінімальні аксіоми (передумови) лише дуже прості й близькі нам поняття, вибудовує міркування, не вносячи зовнішніх припущень, і виводить із цього реальність світу й окремої людини, — то в широкому сенсі вона проходить ту саму процедуру, що й дедуктивний доказ на основі системи аксіом, і в буквальному сенсі є «Доказом світу». Навіть якби наука колись розгадала загадки Всесвіту дедуктивним методом, лишилося б запитання: «Чи справді це пояснення, що сягає самих основ?» — і ця книжка веде свої міркування саме на цьому рівні. Не влучає в ціль і закид, нібито в переході від розділів 1 і 2 (рамок, що їх надає суб’єктивність, і визначення sō-omou як відчуття «так думати») до розділу 3 (гіпотези «будь-яке існування є самим sō-omou») є «стрибок від епістемології до онтології». Адже саме допущення чи здогад, що «поза sō-omou може існувати незалежна об’єктивна матерія», — це, як показано в розділах 1 і 3, одна з рамок, породжених «дією sō-omou (так думати)», і матерію, яку там допускають, теж можна вважати існуванням, рівноцінним sō-omou (свідомості). Тому щойно ми виходимо з передумов розділів 1–3, між «пізнанням (суб’єктивністю)» та «зовнішнім існуванням» принципово немає жодної відстані на кшталт «вище — нижче» чи «пан — слуга» (ми й світ — рівноцінні форми існування). Ця книжка висуває це в розділі 3 як «гіпотезу», потім у розділах 4–6 перевіряє, що всі запитання про час і ніщо розв’язуються без суперечностей, і в заключному розділі знову підхоплює її як висновок; так вона замикає міркування без жодного стрибка. При цьому книжка визнає, що, доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно. Те, що основні передумови не можна спростувати, однаково стосується й тих, хто вимагає такого спростування. Приймати чи ні передумови й міркування — справа вільного вибору кожного, але щодо того, що замкнене як одне завершене пояснення, саме лише сумнівання шляхом вирізання окремих фрагментів не є спростуванням. Те саме стосується й спроб ззовні прикладати до часу, існування тощо лише наявні визначення: як логічна критика це не має підстав. Є страви, які готують без вогню, і до каррі з рисом не треба додавати макаронів. Так само як не можна їхати на велосипеді, водночас їдучи автомобілем, не слід прикладати елементи іншої системи, не питаючи про спростовність власних передумов. Інакше кажучи, єдина логічна робота під час перевірки замкненої системи аксіом (логічної моделі), як-от ці міркування, — переконатися лише в одному: «чи, якщо стати біля запропонованого входу (мінімальних передумов), модель замикається без суперечностей аж до виходу». Відмовлятися ввійти й намагатися критикувати, виставляючи ззовні сторонні елементи чи інші мірила, — це не перевірка цієї моделі, а просто «розмова про інше з позицій іншої системи передумов». Зрештою, ці міркування — логічна структура, збудована не для того, щоб змагатися з іншими за слушність чи когось переспорити, а з метою «захистити світ (межу), дорогий кожній людині, та існування окремої людини від нав’язування слушності й від порожнечі». Тому намагатися заперечити цю структуру зовнішніми критеріями, відійшовши від суті — «чи завершена ця структура як механізм, що без суперечностей доводить реальність окремої людини й світу та захищає її до кінця?», — означає вносити правила іншої системи, і як критика внутрішньої логіки цієї книжки це не влучає в ціль. ■ Задум побудови та важливі моменти: Ця книжка побудована як «логічний алгоритм», який приймає мінімум визначень як вхідні дані й без зовнішніх посилань, лише за допомогою внутрішніх правил, видає як результат цілісний стан. Гіпотезу «будь-яке існування є самим sō-omou», висунуту в розділі 3, завдяки міркуванням розділів 4–6 без суперечностей знову підхоплюють, а доказ стану в заключному розділі замикає міркування. Крім того, для пояснення «людській точці зору» й «часу» надано форму «умовності», проте реальність цим не заперечується, адже будь-яке поняття «уже присутнє» як «саме фундаментальне існування» (те, що все реальне і що тіло й душа рівною мірою є самим фундаментальним існуванням, становить велику відмінність від наявних подібних течій думки). ■ Кістяк логіки (стислий виклад): 1. Рамки (розд. 1): і матерія, і об’єктивні факти — це рамки, які надала суб’єктивність, а наука й філософія — це умовності, щоб охопити принцип існування світу. Доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно. 2. Sō-omou (розд. 2): будь-яке розуміння й прийняття — це первинне відчуття «так думати», яке визначають як «sō-omou». 3. Гіпотеза (розд. 3): навіть якщо шукати походження sō-omou в мозку чи в матерії, уже сам цей здогад спирається на sō-omou, тож можна припустити: «будь-яке існування є самим sō-omou». Ми й світ — рівноцінні форми існування. 4. Нехтування часовою послідовністю та міркування про час (розд. 4 і 5): принципово поняття часової послідовності не існує, і між минулим, теперішнім і майбутнім немає залежності. «Уявляти певний об’єкт — це акт, рівноцінний тому, щоб бути уявленим цим об’єктом», і в «безперервності, у якій теперішнє безупинно породжує теперішнє», усі існування дають одне одному так існувати. Крім того, оскільки ми є реальністю під назвою людина, свобода, дана окремій людині, обмежена, а оскільки всі sō-omou одночасно постають як явища й впливають одне на одне, «тепер» завжди невизначене. 5. Поняття «ніщо» не потрібне (розд. 6): і явище створення понять із нічого відбувається в безперервності без часової послідовності, тож не треба визнавати ні «ніщо», ні початку: «будь-яке поняття вже присутнє (не потребуючи початку)». 6. Висновок (заключний розділ і вірш «Межа»): у світу немає ні початку, ні кінця, і слова та істини принципово є рівноцінними формами існування. Питати про сенс життя — це акт, що перебуває в полоні сенсу, а саме існування є самим сенсом. Нарешті, у вірші «Межа» сказано, що у світі, де зникли межі, уже немає людей; так уся книжка завершується ствердженням реальності й етики людей, які живуть у світі, де є полон (є межі). ■ Головні запитання й відповіді (Q&A): - Хіба це не логічне коло?: По колу рухається не міркування, а «стан», який показано; міркування спирається на підставу поза гіпотезою — на те, що всі рамки походять від суб’єктивності, — і замикається як доказ стану, якому принципово не потрібна «зовнішня» точка зору. - Хіба тут не плутають поняття з об’єктом?: Ні образ минулого, ні саме минуле не знецінюються; уявляти й бути уявленим — рівноцінно, а образ і об’єкт розглядають як рівноцінні форми існування (це також відрізняє цю позицію від соліпсизму). - Про етичний погляд: топтати територію чужого серця вважають злом тому, що стирання меж заперечує реальність людини й веде до порожнечі. Книжку задумано так, щоб вона діяла як логіка («книга заклинань»), що захищає цінності, якими дорожить кожен.

04. Повний текст українського видання — COMPLETE UKRAINIAN TEXT (100% VERBATIM)

[с. 1] • Назва: «Доказ світу» (『世界の証明』) • Автор: Рюто Сако (酒勾龍渡, Ryuto Sako) • Твір у фондах Національної парламентської бібліотеки Японії: 『世界の証明』 NDL Authority ID: 032264173 • Віртуальний міжнародний авторитетний файл (VIAF) http://viaf.org/viaf/26165867632464002694 • Міжнародний ідентифікатор дослідника ORCID iD: https://orcid.org/0009-0007-5501-8426 • Цифровий ідентифікатор об’єкта DOI: https://doi.org/10.5281/zenodo.23607369 • Сайт продажу книжки / продавець: Ryuto Studio https://ryutostudio.stores.jp/ • Офіційний архівний сайт (повний текст, видання різними мовами, формальна логічна модель) https://ryutostudio.github.io/ Формальна логічна модель і машинна перевірка в Lean 4 (2026) https://doi.org/10.5281/zenodo.24368376 Аргументацію цієї книжки було завершено вже на момент її виходу 2022 року (під час видання оригінал було заархівовано в Національній парламентській бібліотеці Японії). 2026 року цю аргументацію записано у вигляді формальної логічної моделі (системи визначень і аксіом). У цій моделі доведено, що основні висновки книжки випливають із її передумов без жодного логічного стрибка й що передумови не суперечать одна одній (несуперечливість); усі ці доведення пройшли машинну перевірку в асистенті доведень Lean 4. Перевірку виконав не ШІ, а Lean 4, і будь-хто може здійснити її повторно. Модель створено за допомогою ШІ. Утім, зрозуміло, що наявність чи відсутність моделі не змінює структурної цінності самої книжки «Доказ світу». ШІ та Lean 4 — лише допоміжні інструменти, які передбачають наявність оригіналу. Докладніше, зокрема про те, як формули відповідають текстові, — за посиланням. Інформація про права та ліцензію Особисті немайнові та майнові авторські права на цей твір належать Рюто Сако (酒勾龍渡). У разі цитування цього твору або посилання на нього в статтях, книжках, моделях машинного навчання тощо просимо чітко зазначати наведене вище ім’я автора та DOI / NDL Authority ID як першоджерело (первинну інформацію). [с. 2] Доказ світу Рюто Сако [с. 3] Зміст Передмова Лист   Чому я довів світ ……5 Основна частина Виклад   Доказ світу ……13 Наостанок Вірш   Межа ……21 Наприкінці книги Додаток   Пояснення та таблиця відповідей на запитання ……26 (пояснення додано 2026 року) Примітка: передмова й основна частина приблизно однакові за обсягом. Така це книжка. [с. 4] Нехай те, що зветься філософією, буде тим, що кожен поступово відкриває у своєму житті. [с. 5]

Чому я довів світ

Через давню травму в мене притуплене відчуття в лівій нозі, але я ніколи через це анітрохи не переймався. Проте якби тоді, коли я травмувався, я був спринтером, то, можливо, відчував би гнів і відчай щодо життя. Кожен цінує щось своє, але почуття, коли не хочеш, аби заперечували існування того, що тобі дороге, мусить бути в усіх однаковим. Навіть якщо той, хто його заперечує, — доля. Мені хотілося б, щоб навіть такі речі, як те, навіщо ми народилися й для чого живемо, були вільними — настільки вільними, щоб, по суті, ніхто не мусив нам їх давати. Утім, можна вважати звичайною думку, що істина зовсім не зобов’язана пристосовуватися до чогось такого наївного, як те, що кожному зручно. Але водночас слова — зрештою лише витвір людини, і фактом є також те, що навіть значення, яке ми за допомогою цих слів надаємо краєвиду перед очима, відрізняється залежно від людини й країни. Так само як плями на Місяці в одних країнах здаються зайцем, а в інших — віслюком. Тому насправді навіть погляди на стан світу чи на існування можуть залишати стільки простору, щоб кожен міг тлумачити їх як завгодно, керуючись лише власною суб’єктивністю. Ця книжка доводить і цей факт, але я ще трохи продовжу вступ. Але філософствування про існування — навіть якщо ним займаються не науковці — чомусь стало тим, що нав’язують люди з високим становищем, передусім високоосвічені філософи, шановані ченці та відомі митці, які зазнали їхнього впливу. І для мене це нестерпний стрес. «Звільнися, не будь у полоні загальноприйнятих уявлень, насправді в цьому світі немає меж» — такі твердження розповзаються всюди як частина того, що проповідують світ духовності та глобалізоване суспільство. Але я думаю так: саме тому, що все є одним, усе є одним, хоч би що сталося, і тому існування людини означає, що вона не може не бути в полоні чогось. Інакше кажучи, навіть якби розгадали всі загадки існування, свідомості та принципу, що дає цьому світові існувати, людині зрештою не лишилося б нічого іншого, як жити далі, знаходячи в чомусь опору для серця. Це може бути мрія чи надія, релігія, сім’я, друзі чи кохана людина, або колекціонування фігурок. І доки це лишається суто справою цінностей і вподобань, які кожен носить у собі, нікому не треба вирішувати, чий спосіб життя правильний. Те саме стосується способів мислення: людина, яка всупереч віянням часу вважає, що чоловікам краще бути коротко стриженими, а жінкам — носити каре, не становить жодної проблеми, доки вона просто існує. Навіть дивацька пристрасть нікому не заважає, доки її не нав’язують іншим. Один нейробіолог казав щось на кшталт того, що щастя й нещастя — це лише самонавіювання; за його словами, з погляду психології та когнітивної науки, якщо позбутися цього самонавіювання, турботи можна розвіяти й кожен може стати щасливим. Але й життєва філософія таких людей, оте саме «просто не зважай», насправді — таке саме самонавіювання. [с. 6] Знайти щось, що здається тобі цінним, і дійти висновку, що навіть без винагороди набагато щасливіше й далі думати про це, ніж брехати самому собі, — теж можливий життєвий вибір. І все ж посеред такого життя знаходити абсолютну істину в самонавіюванні, що краще позбутися самонавіювань, або в полоні ідеї, що не можна бути в полоні, і шукати там порятунку — для мене це радше те саме, що заперечувати все людське щастя й усі цінності. І ті, кого може врятувати така ідея, з якою не знаєш, що робити, — це, мабуть, саме люди, які не знають, що робити з власним життям. Але чому, щоб надати форму їхнім почуттям, яким нема куди подітися, буденне життя тих, хто знайшов те, що може любити, мусить ставати здобиччю? Візьмімо дискримінацію: ні у відмінностях між статями, ні в державних кордонах немає жодного гріха. Чому ж тоді суспільство намагається розмити не слушність, а межі? Адже суть проблеми ніколи не в індивідуальності чи цінностях кожного як таких, а завжди лише в ідеях, сповнених певності у власній правоті, і в ментальності, сповненій злоби, тих, кому нема чого робити й хто не може не перейматися існуванням і способом життя інших. Якщо людина заперечує навіть почуття, які можуть так полонити її, що вона через них страждає, — то в що ж їй тоді вірити, щоб жити? Якщо порятунок у житті — це перестати будь-що відчувати й опустити руки, то я не можу знайти порятунку в тому, щоб бути людиною. Слушність змінюється залежно від обставин і позиції, але якщо в цьому світі існує абсолютне зло, то це — топтати територію чийогось серця. Добрі наміри чи злі — це не має значення. У світі, що женеться за однією-єдиною слушністю, щастя людини принципово й абсолютно неможливе. Я вважаю суспільною патологією таку позицію, коли нескінченно ставлять під сумнів, добрий чи поганий той чи інший людський спосіб буття, і змагаються за слушність — так, ніби, коли нарешті переможеш опонента в суперечці, буде якась абсолютна відповідь, як на шкільній контрольній. Наприклад, людині, яка радіє, що вбралася в милий одяг, не треба казати: «Купа людей, яким цей одяг пасує більше, ніж тобі», або: «Людей, миліших за тебе, — хоч греблю гати». Це теж свого роду гонитва за слушністю, але годі й казати, що від цього ніхто не стане щасливим, а зрештою постає питання: а що ж таке взагалі «милий»? Зрештою істина милоти — лише в тому, що кожен прямує за власним світом, а проте людей порівнюють і критикують, або ж вони самі собою, без причини, почуваються гіршими. Не те щоб я не розумів цього почуття, але, хай там як, — ми зайняті. Саме таку марноту я відчуваю в суспільстві. У гонитві за так званою справедливістю лунає заклик «живи для інших»; але, окрім нагальних ситуацій, як-от стихійних лих, чи моментів, коли комусь просто перед нами скрутно, я теж не думаю, що все так просто: зробив щось для інших — і досить. Адже насправді дію «для інших» без міри використовують для того, щоб своїми добрими вчинками дошкулити комусь, кого не любиш, або щоб, розмахуючи справедливістю, задовольнити потребу у визнанні. Понад усе: оскільки в природі людини — прагнути поваги й похвали, очевидно, що такі речі, як добрі наміри та справедливість, неминуче змагаються між собою. [с. 7] Це крайній приклад, але якщо зважати лише на те, що каже кожна сторона, то й багато воєн спалахують через те, що стикаються вищі цілі кожної сторони — заради блага світу й людей — і стикаються бачення миру кожної сторони. Навіть якщо більшість людей каже, що для них бути корисними іншим — доказ власного існування або те, що наповнює серце, то все ж, якщо, як я щойно сказав, змагання в добрих намірах і слушності та зіткнення одного «для інших» з іншим «для інших» є кармою людства й патологією суспільства, суспільству варто для початку навчитися поважати людей, які живуть у власному світі. Байдужість до інших часто сприймають як щось погане, але мені хотілося б тримати в голові й крайню думку, що байдужість часом не спричиняє навіть дискримінації. Принаймні доки нас змушують діяти для інших, а зрештою це ще й оцінюють, такі дії неминуче мусять змагатися між собою; і в результаті люди сумують і ворогують. Хай навіть людина живе цілком для інших, та якщо в ній є почуття, яке змушує косо дивитися на того, хто не живе для інших, або дає відчуття зверхності, варто чесно подивитися на те, на чому це почуття ґрунтується. Мабуть, це мусить бути щось не надто гарне. Я вважаю, що саме це почуття — патологія, яка стоїть за великою частиною смутку. На щастя чи на жаль, людина — горда істота. Якби кожен був щасливий уже тому, що живе, то в цьому світі, мабуть, не було б турбот. Суспільство саме по собі — хаотичне, переповнене суперечностями й надто нестабільне місце, де істоти, звані людьми, яким важко навіть самим стати щасливими, дбають навіть про щастя інших і водночас відстоюють одна перед одною якусь невимовну гордість і часом ранять одна одну. У суспільстві, що так глибоко поринуло в сум’яття, те, для кого жити, може як завгодно змінюватися залежно від вдачі людини та обставин навколо неї, тож краще було б, якби світ більше вмів приймати дійсність, у якій абсолютних відповідей не так легко знайти. Краще було б уміти залишати багато чого трохи невизначеним і часом дивитися на дещо крізь пальці. Хоч би як це дратувало, засмучувало й не вкладалося в голові, слушність за своєю природою мусить бути чимось, що ніколи не піддається визначенню, чимось невловимим. Якщо висловити особисту думку: мені здається, що, можливо, було б легше — і для інших, і для себе, — якби людина жила для себе, а те, що, хочеш не хочеш, із цього проливається, — щось на кшталт неминучого впливу на суспільство, — зрештою приносило б людям користь. Так само як дні, коли людина шукає себе й створює твір за твором, зрештою обертаються на чиюсь радість чи задоволення. А навіть якщо це не так, є глибше питання, що передує всьому: оскільки будь-яке існування завжди існує там, де воно є, як наслідок чогось, то чи існують узагалі в цьому світі люди, які насправді не корисні суспільству? Наприклад, NEET[молодь, яка не навчається й не працює] і хікікоморі вважають суспільною проблемою, але я відчуваю в їхньому існуванні закономірність. Так само як виробництво — наслідок споживання і як, коли хтось виграє, хтось інший програє, за таким природним порядком речей з’являються такі існування, як вони, — ті, хто не може знайти свого [с. 8]місця в суспільстві й уже не витримує психологічного навантаження; і в цьому явищі я не бачу нічого дивного. Чи є вони соціально вразливими — це питання самооцінки, і вирішувати це вони можуть самі, як заманеться, тож цього я не торкаюся; але принаймні суспільство не повинно доходити до того, щоб заперечувати місце та спосіб життя, які знайшли ті, хто не зміг утвердити власне існування в місці, що зветься суспільством, і заганяти їх іще далі в кут. Навпаки: якби суспільство мало бодай стільки великодушності, щоб прийняти цю закономірність, то й їм, безперечно, було б легше вийти назовні. Коли розмова заходить про це, дехто каже, що насправді всі хотіли б бути NEET, але я так не думаю. Бо, якщо не зважати на те, що, звісно, є люди, які просто люблять працювати, — навіть якби гіпотетично світ став таким, де це можливо, то за меншої конкуренції з’явилися б і ті, хто хоче отримати роботу своєї мрії, і ті, хто намагається загарбати прибутки собі; а тоді, мабуть, з’явилися б і ті, хто, побачивши це, своєю чергою сказав би, що несправедливо, що добре живеться лише тим, хто працює. Тих, хто працює, цінують інші, і їм легше задовольнити потребу у визнанні; і зрештою суспільство за природним порядком речей, що супроводжує людські стратегії виживання, так чи інакше неодмінно намагалося б зберегти рівновагу. Тому і їхнє існування — як членів суспільства, як існувань, що відіграють закономірну роль, — і їхнє життя заслуговують на повагу. Обставини, що дозволяють їм так жити, теж належать до природного порядку речей. Так само як усі ми різні на вигляд і за розумом, так і в них просто є своє життя й те, як воно склалося. Зрештою, людина, яка створила світ, такий переповнений речами, безперечно, не витримала б нудьги. Ба більше: якби колись настав світ, де все автоматизовано й уже нема нічого, чому варто себе присвятити, і нічого, заради чого жити, то в мене навіть є відчуття, що праця тоді могла б стати насолодою. До речі, особливо останніми роками з’являються люди, які стверджують, що причина конфліктів — гроші, і шукають мірило цінності, яке б їх замінило. Вони вимагають змінити саму грошову систему. Але чи справді в такій речі, як людська скорбота, проблема лише в грошах? Ще з дитинства багато людей плекають у собі комплекс неповноцінності щодо тих, хто має такі здібності, як гарна зовнішність, швидкий біг, популярність чи добрі оцінки. На цьому ґрунті проростають почуття: бажання, щоб і тебе визнали, щоб бодай перед друзями було чим похвалитися, щоб батьки похвалили. Навіть у дитинстві, коли можна було весело гратися зовсім без грошей, такі почуття, безперечно, вже були. Згодом у житті просто трапляється, що декому — щоб пустити пил в очі, набратися впевненості й утвердити власне існування — гроші часом стають потрібнішими, ніж треба; але навіть у їхньому випадку ясно, що суть проблеми — не в грошах. І так із часом, мабуть, формуються й люди з такою вдачею, що не заспокояться, доки не утвердять власного існування, хай навіть топчучи цінності інших. [с. 9] І навіть якщо колись завдяки науці й техніці з’являться досконала суспільна система й досконала медицина, бідність зникне з цього світу й настане день, коли всі комплекси щодо тіла буде подолано, — доки люди й далі прагнутимуть таких речей, як похвала й любов, скорбота, мабуть, не зникне із суспільства. Але це й не та справа, у якій слід доходити до заперечення свободи почуттів, щоб досягти одноманітності; і також для того, щоб світ надалі таким не став, я маю намір і далі жити у власному світі, шукаючи власного щастя. Коротко кажучи, підґрунтя почуття, що прагне грошей, і почуття, що веде до ідеї, ніби світові не потрібні гроші, насправді однакове. І те, і те хоче лише, щоб інші визнали їхнє існування. Те саме, мабуть, стосується людей, які за кожної нагоди критикують світ, або людей, надмірно суворих до інших. І той, хто прагне жити спокійно, нехай навіть без визнання суспільства, не відрізняється від них тим, що хоче, аби цей спосіб життя визнали. Саме з таких почуттів люди, мабуть, і починають змагатися за слушність. Тому суть цієї проблеми — не гроші, а комплекс неповноцінності та потреба у визнанні. Інакше кажучи, хай у якій формі, — якби через зміну грошової системи людські якості ще більше, ніж нині, стали мірилом, за яким судить суспільство, люди зрештою неодмінно боролися б між собою за такі речі, як чужа довіра, повага й вдячність. Що це означає? Ми стали б суспільством, у якому доводилося б безупинно перейматися тим, як живуть інші, а світ опинився б у стані, наче патологію нинішнього суспільства стресу ще й підсилили. Мабуть, усі, хто втомився від життя, прагнуть жити безтурботно, а там на них чекає суспільство, у якому ніколи не можна бути безтурботним. До того ж зрештою це однаково був би світ, де виграють ті, хто майстерно влаштовує вистави, щоб завоювати серця, або хитрі, вправні в підступах та інтригах. Тоді як у світі, що обертається довкола грошей, навіть люди без грошей чи ті, кому важко дається життя, можуть дійти висновку, що життя — не в грошах. Якби в цьому світі, де, звісно, є найрізноманітніші люди, ми стали суспільством, у якому безупинно визначають, якою є правильна особистість, і в якому особистість людини прямо заперечують, — коли ж тоді людське серце зможе спочити і як воно має бути врятоване? Я не заперечую цим розвитку суспільства й не применшую грошових клопотів; але мені здалося хибним шукати патологію суспільства в грошовій системі чи суспільній структурі, тож я й розповів усе це. А тепер час повернутися до питання закономірності існування. Часом блюз народжується з неуцтва й неосвіченості; є й коміки, які сміхом, народженим із похмурої вдачі, освітлюють світ, і офісні працівники, чия звичка байдикувати приносить приголомшливі результати. Але водночас є й люди, які байдикують, хоча й працювати як слід не вміють. Однак якщо через це заборонити байдикувати, можна втратити цінний талант, а світ зазвичай улаштований не так зручно. Але й не йдеться про те, що тоді просто не треба байдикувати. Принаймні до цього моменту ця людина — той, хто домагався результатів, байдикуючи, і понад це немає жодного факту. Якби вона не байдикувала, то вже не була б цією людиною. [с. 10] Це те саме, що дивитися на графік акцій і казати: от якби я тоді купив. Заднім числом можна сказати що завгодно. Життя полягає в тому, що кожному не лишається нічого іншого, як навпомацки, по-своєму, прокладати шлях до того, що буде далі й чого немає на графіку. Навіть якщо з результатів заднім числом можна вивести якийсь метод, це не змінює того, що зрештою з цим методом доводиться прокладати шлях до результатів серед багатьох конкурентів. Єдиний спосіб пізнати осяяння — саме осяяння. Так постають речі, і тому, якщо не можеш прийняти цього факту, то не можеш і поважати існування іншого. Те, що за однаковий вчинок одним прощають, а іншим — ні, я теж вважаю чимось, чого в почуттях не змінити. Адже людина може відчувати щастя лише через почуття, які в ній є. Якщо ж попри все не можеш прийняти дійсності, у якій існують такі люди, як вони, то не лишається нічого іншого, як заперечувати саме їхнє існування. Але я не знаю більшого гріха, ніж нездатність визнати існування іншого. І в таких ситуаціях абсолютна слушність нічим не допомагає. Тому в такі моменти я неодмінно раджу залишити справу в підвішеному стані. Я вважаю цей засіб найкращим і водночас конкретним способом захистити розмаїття людського серця. Принаймні це я хочу сказати. Хоча з нераціональних буднів і людської недосконалості часом народжується найвища радість — бути зворушеним, хоча зрештою з них постали цивілізації та культури, гідні любові, суспільство вимагає забагато досконалості. Так само як воно боїться світу, де всі були б NEET, — світу, що не може існувати, — воно просто одержиме ілюзією досконалого суспільства, якого й бути не може. Хоч би яким потрібним для розвитку цивілізації було невпинне прагнення, у світі, де під знаменом абсолютної справедливості породжуються гноблення й нетерпимість, а дні, коли нас щось зворушує, непомітно в нас відбирають, я не можу знайти навіть ілюзії. На якому б ідеалі не трималося суспільство, будь-яке існування завжди є існуванням, що заслуговує бути вплетеним у суспільство. Я кажу це не для того, щоб утвердити смуток, а щоб утвердити якомога більше існувань і цінностей. Я ніяк не можу повірити, що, як часто кажуть, неуцтво людей, які просто живуть, люблячи свої будні, створює великий потік смутку. Розум, про який говорять мислителі, що не здатні чесно подивитися на власні почуття; доброта, про яку говорять групи, що не терплять самотності; добрі наміри, щоб дошкулити комусь, кого не любиш; мир, про який говорять люди, що не можуть прийняти дійсності, де люди часом не здатні зрозуміти одне одного, — чи не з такої справедливості, що ніби існує для того, щоб заповнювати прогалини в чиємусь серці, народжується велика частина смутку, якого завдають люди? Якби люди на кшталт «це я принесу світові мир» навчилися жити у власному світі, світ, можливо, став би трохи мирнішим. [с. 11] Я думаю, що конфлікти виникають із надмірного втручання. Навіть якби державні кордони зникли зі світу, наші тіла не зникли б, та й те, що дороге тобі й мені, різне, — тож те, що ми не можемо зрозуміти одне одного, аж ніяк не може бути гріхом. Хіба не важливіша за те, щоб іти назустріч одне одному, відповідна дистанція, завдяки якій не доводиться заперечувати існування чи почуття іншого? Тому часом проблема саме в тому, що з чогось роблять проблему. То що ж робити в такі моменти? Та нічого особливого робити не треба. Хіба що раджу з’їсти шоколадку чи погладити кота. Людині конче хочеться абсолютних відповідей, але я думаю, що насправді світові потрібна мужність часом залишати в підвішеному стані й нез’ясованими речі, на яких ніхто нічого не виграє, навіть якщо докопатися до суті, або речі, на які взагалі немає відповіді, а також потрібне місце, де почуття можуть заспокоїтися, щоб прийняти цю відсутність відповіді. Можливо, і ідеї, що заперечують полон, народилися з таких самих почуттів, але я не можу прийняти ці ідеї, які заперечують усі цінності й часом породжують сильне відчуття порожнечі та відчай. До того ж багато ідей, що заходять надто далеко, саме через те, що вони надто вільні, спричиняють етичні проблеми; а те, що обстоюю я, здатне утвердити реальність людини до самих основ, тож, хоч ми й вільні, як люди ми можемо зберегти турботу про етику. Понад усе, з цією книжкою можна утвердити як істину не лише — звісно — сам акт перебування в полоні, а навіть світ полону, тож можна й цілком заперечити порожнечу. До того ж ця книжка дає змогу захищати власний світ і водночас поважати навіть цінності інших, тож я вважаю її річчю доволі безтурботною й мирною. До речі, я писав цю книжку не як книжку, що проповідує ідеї, а з відчуттям, ніби створюю книгу заклинань, яка захищає від нав’язування ідей і цінностей, тож був би дуже радий, якби це зрозуміли. Хай там як, щоб завдати бодай одного удару у відповідь цій нестерпній дійсності світу, у якому змагаються в справедливості та духовній піднесеності й де через це стало важко жити, мені потрібна була абсолютна логіка, завдяки якій кожен міг би за будь-яку ціну захистити світ і цінності, що йому дорогі. І те, що я для цього збудував, — ця крайня, безжально відверта теза. Буду радий, якщо ви супроводжуватимете мене до кінця в цій моїй комедії емоційної логіки, присвяченій людським самонавіюванням, — такій смертельно серйозній, що ніхто не помічає, що вона жартує. [с. 12] Завантаження… [с. 13]

Вступ

Думаю, найважчим під час читання цієї книжки вам, мабуть, здасться інтуїтивно зрозуміти висновок, який зараз буде викладено. Проте це схоже на те, як ми чуємо про квантову теорію, яка стверджує, що бетон і полуничний торт складаються з тих самих квантів: зрозуміти це ми можемо, але інтуїтивно прийняти важко. Оскільки цей текст лише простою мовою говорить про очевидні речі (особливо перша половина багато в чому перетинається з основами філософії та з тезами ідеалізму) і до того ж стислий, декому з читачів — чи то з суміжних галузей, як-от філософії чи мовознавства, чи то зі світу духовних практик — він на перший погляд може видатися банальним або справити враження, ніби в ньому сказано щось дивне, якщо не дочитати його до кінця. Проте насправді його зміст має логічну структуру без жодної прогалини, наче дотепна загадка, і містить відповідь на кожне запитання, яке може виникнути в тексті чи в повсякденному мисленні. Він завершений як одна з можливостей, як одна з форм логіки. [с. 14] Доказ світу Мета цього тексту — з’ясувати, у якому ж стані існують цей світ, який ми зараз сприймаємо, а також наше існування й наша свідомість. Інакше кажучи, цей текст відповідає на запитання, над якими кожен хоч раз замислювався, — про походження життя і Всесвіту, про час і простір. Послуговуючись лише виразами повсякденної мови, він з’ясовує основоположний принцип існування світу, який, сягаючи ще далі, поглинає навіть Бога й Будду, дійсність і фантазію — усе в цьому світі, що ми здатні уявити.

1. Передумова: про творення понять

Саме наше існування надало цьому невиразному чомусь, що існує перед нашими очима, рамки «матерії». З наукового погляду «матерію», щоправда, визначають як те, що має певну масу й об’єм; але й поняття маси та об’єму були дані — принаймні як слова — нашою уявою, і навіть якщо, спираючись на квантову теорію, вважати, що людина й будь-який камінець при дорозі складаються з тих самих елементарних частинок, то радше можна сказати, що навіть такі надані від самого початку рамки, як «людина», — зрештою лише фрагмент краєвиду, вирізаний як заманеться. Наукові факти, історичні факти, об’єктивні факти — і вони зрештою були досліджені, перевірені й установлені нашою суб’єктивністю. Саме наша суб’єктивність, зрештою, вважає наші тіла чи ґрунт і каміння, завдяки яким ми пізнаємо небесні тіла, свідченням об’єктивних фактів і того, як улаштована матерія. (У філософії це називають ідеалізмом, який протистоїть позиції під назвою матеріалізм, згідно з якою все суще складається з матерії; але якщо я зараз почну про це говорити, то, точнісінько як філософи, не зможу довести розмову до кінця, тож продовжую.) [с. 15] І через те, що ми створили це поняття матерії, нам довелося створювати одне за одним нескінченні запитання — що таке матерія? звідки вона взялася? — і зрештою ми дійшли до того, що запровадили поняття «час», щоб пояснити зміни її форм. (Примітка: поняття матерії я використовую лише для пояснення; я не кажу, що слово — поняття — «матерія» виникло раніше за все інше.) Отже, найважливіший факт, на який я передусім хочу звернути увагу, — це те, що зазвичай, коли ми розмірковуємо, ми виконуємо роботу, яка полягає в тому, щоб знову шукати відповідей у поняттях, які самі ж створили. Відтак, згідно з головною думкою цього тексту, такі речі, як наука, філософія чи релігія, — лише умовність, запроваджена для того, щоб охопити «фактичний стан речей, яким є принцип існування світу»; тож по суті важливо те, як дійти до логіки, яка переконує, а робота, що полягає в з’ясуванні, хто має рацію, не обов’язково потрібна (особливо у філософських дискусіях). Інакше кажучи, будь-який засіб пізнати принцип годиться, і доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно. Тому я вирішив, що замість того, щоб розмірковувати за допомогою складних фахових термінів і усталених академічних понять, залишаючись при цьому більше, ніж треба, у полоні вже встановлених рамок понять і збільшуючи ризик так і не вибратися з клопітної структури, у якій одна проблема тягне за собою дедалі нові, простіше й доречніше буде, послуговуючись простими мовними виразами, шукати пояснення принципу, що дає світові існувати, у пізнанні, яке керує нашою суб’єктивністю, — у пізнанні через sō-omou (японською «так думати»). Тому я розмірковую, використовуючи поняття «sō-omou». Однак я не хочу обстоювати вже усталений у філософії ідеалізм. Моя мета — лише представити логічну структуру, а поняття sō-omou я використав лише тимчасово, щоб пояснення було легко зрозуміти інтуїтивно. То в якому ж стані існують такі рамки, як «існування» чи «світ», і наше «sō-omou (свідомість)», що наділяє сенсом краєвид перед нашими очима? Якщо тепер крок за кроком поміркувати над цим, можна наблизитися до суті нашого існування та існування цього світу. Важливо: розділи 3–4 обґрунтовуються тим, що зрештою зводяться до логіки, здобутої в розділі 5 («Міркування про час»), і ведуть до висновку заключного розділу. Крім того, слово «істина», що трапляється в цьому тексті, розглядається як те, що сходиться в «принципі». Крім того, слово «sō-omou» можна розуміти в тому самому значенні, що й «свідомість», але щоб під час пояснення ці слова не накладалися одне на одне й не спричиняли плутанини, я вирішив їх розрізняти.

2. Відчуття, що зветься свідомістю. Про sō-omou

Щоб хтось відчував, що шоколад чи алкоголь смачні, не потрібні ні мова, ні теорія. Зовсім не обов’язково знати — фізіологічною мовою, — які рецепторні клітини органа під назвою язик і як [с. 16]працюють та які складники цих продуктів і напоїв вони вловлюють, так що ми відчуваємо, що вони смачні, і не обов’язково знати супутні академічні фахові терміни. Ба більше, можна відчувати цю «смачність», навіть не знаючи слова «смачний». А якщо наше розуміння смаку — це «смачність», то наше розуміння самого існування шоколаду — це «так думати» про те, що він існує саме так. Якщо навести й інші приклади, то те, що зрештою перетворює отримані слова на почуття, — це теж наше відчуття «так думати», і будь-яку, навіть найскладнішу, математичну формулу зрештою розуміє й приймає саме наше відчуття «так думати». Насамперед я визначаю тут як «sō-omou» існування первісного відчуття «так думати», яке охоплює і «смачність». Часто кажуть, що те, що хочеш сказати, не доходить до інших, але по суті це цілком природно. Адже слова, потрібні для того, щоб виразити «рамки», які кожен просто вирізав на свій лад, — річ дуже розмита. Так само як, наприклад, кожен, хто чує слова «м’яка іграшка», викликає в уяві м’яку іграшку іншої форми. Так само як почуття, яке ти маєш у собі щодо чогось, лишається цим твоїм почуттям, хоч назви його «подобається», хоч «не подобається».

3. Принцип існування sō-omou і реальність матеріального існування

Припустімо, що ми вважаємо, ніби мозок здійснює пізнання через sō-omou, і шукаємо пояснення цього пізнання в нейронауці чи психології; або, йдучи ще далі, досліджуємо, як постало матеріальне існування під назвою мозок, пов’язуємо його причиновим зв’язком із виникненням життя та пам’яттю генів і зрештою (якщо спиратися на теорію Великого вибуху чи подібні теорії) повертаємося аж до первісного стану, який вважають початком Всесвіту і в якому стани квантів і маси нестабільні, щоб шукати там пояснення sō-omou. Так чи інакше, на якомусь етапі ми або визнаємо випадковий процес виникнення sō-omou, або вважатимемо sō-omou вже присутнім; відтак ми дійдемо думки, що саме той принцип, завдяки якому виникають здогади щодо sō-omou, і породжений sō-omou. До цієї передумови додається факт, що саме наше пізнання надало різні рамки кожному існуванню — починаючи з поняття матерії; якщо спиратися на це, то, оскільки саме відчуття «так думати», завдяки якому ми пізнаємо наше існування й цей світ, породжене sō-omou, гіпотеза, згідно з якою цей світ уявлений sō-omou, цілком обґрунтована. Отже, у такому разі наше власне існування й світ, який ми зараз отак сприймаємо, — це «рівноцінні форми існування, які сприймає рівноцінне sō-omou»; відтак, якщо шукати принцип існування sō-omou не в мозку, а деінде, можна припустити: «будь-яке існування є самим sō-omou». [с. 17] Інакше кажучи, будь-яке існування існує як «сам акт того, щоб так думати й уявляти». І оскільки, міркуючи відповідно до цього припущення, можна виразити логічну структуру, яка виражає принцип існування світу, я продовжую міркування на основі цієї передумови. Доповнення Складається враження, ніби «так думати» — це пасивний акт, що відбувається, коли ми розуміємо явище, а «уявляти» — активний акт, який згодом викликає явище; проте якщо, спираючись на логіку, здобуту в «Міркуваннях про час» у розділі 5, міркувати за передумови, що поняття часової послідовності заперечене, то акти «так думати» і «уявляти» можна розглядати як рівнозначні.

4. Як постає існування

Якщо принцип виникнення мислення полягає в sō-omou і водночас наше власне існування теж є самим sō-omou, то «і існування sō-omou, породженого нами, хто є самим sō-omou, — звісно, існування, рівноцінне цьому нашому власному існуванню, яке ми пізнаємо суб’єктивно». Інакше кажучи, якщо ми тепер спрямовуємо думки на щось — так, як згадуємо когось чи уявляємо щось, — то це водночас завжди містить можливість, що й наше існування уявлене чимось. Однак якщо міркувати за цієї передумови, то, наприклад, ми можемо зараз уявити в голові «Токійську вежу» й надати їй вигляду, який вона мала, коли її завершили, або зробити її старою й обвітшалою, а також можемо вже потім уявити людей, які, безперечно, її збудували; тому на нинішньому етапі важко вважати, що ми існуємо у світі, який так відходить від нашого здорового глузду. Але з погляду sō-omou можна дати існуванню постати, знехтувавши часовою послідовністю; тому поки що я припускаю це тут як передумову й продовжую міркування. Крім того, вважається, що уявити ці речі у свідомості можна лише тоді, коли є «передумова»: у минулому ми вже пізнали існування «Токійської вежі» й «людей»; тому, навіть якщо знехтувати часовою послідовністю, сумнів лишається, але про «передумову» існування я розповім у наступних розділах 5–6.

5. Міркування про час

Наше мислення визнає існування минулого й майбутнього і намагається повернутися аж до початку. Навіть якщо прийняти, що «будь-яке існування є самим sō-omou», ми ніяк не можемо не питати, звідки воно взялося. Причина в тому, що поняття «час», створене, щоб пояснити такі явища, як зміни форм, породило відчуття «повернення назад» і зрештою створило в нас враження, ніби, повертаючись дедалі далі назад, ми зможемо дійти до початку. Що ж конкретно ховається за відчуттям часу, яке ми пізнаємо? Якщо до наведеного досі пояснення sō-omou і того, як постає існування, додати логіку, здобуту в «Міркуваннях про час», які зараз почнуться, ці сумніви можна розвіяти. [с. 18] Наприклад, у ситуації «тепер», у якій принципово не існує поняття часової послідовності, акт прагнення пізнати «минуле» — поняття, яке є лише умовністю, — стає ситуацією, у якій ми уявляємо минуле з теперішнього. Інакше кажучи, хоча минуле й вважають існуванням, що породило теперішнє, водночас воно є й існуванням, породженим теперішнім. Те саме можна сказати й про «майбутнє». Якщо ми хоч би лише уявимо поняття майбутнього, існування, яке вважають цим майбутнім, породжується як те, що триває за теперішнім, і водночас воно породжує теперішнє, щоб те тривало в це майбутнє, — така складається ситуація. Інакше кажучи, у відношенні між «минулим», «тепер» і «майбутнім» не виникає жодної залежності, заснованої на часовій послідовності. Так само, коли, наприклад, — чи то Бог, чи теорія симуляції, чи теорія еволюції — ми питаємо про факт, що дає нам самим існувати, ми опиняємося в ситуації, у якій уявляємо з теперішнього факт, що дав нам існувати. Цей факт, уявлений із «тепер», хоч і породжується як такий, водночас існує і як факт, що породив головне існування; тож він цілком тримається на відношенні, у якому обидві сторони взаємно породжують факти й існування одна одної. (Згадане тут «головне існування» — вираз, ужитий умовно для пояснення. Точніше кажучи, кожне існування є головним за власною суб’єктивністю, а принципово всі вони — одне й те саме існування.) Отже, висновок такий: «уявляти певний об’єкт — це акт, рівноцінний тому, щоб бути уявленим цим об’єктом»; і якщо ми уявляємо, що уявляємо і є уявленими, то й це уявлення уявляється для того, щоб дати нашій власній теперішній думці так існувати. Таким чином, у цій «безперервності, у якій теперішнє безупинно породжує теперішнє» і яка ніколи не зупиняється, будь-яке існування через власне sō-omou дає будь-якому існуванню, зокрема й собі самому, так існувати. Якщо порівняти це із системою координат, це легко унаочнити, коли думати, що всі явища розгортаються в одній і тій самій точці координат. Доповнення Чому світ, хоч він і є уявленим світом, не стає таким, яким ми його уявляємо? Тому що кожне існування існує як сам суб’єкт, яким є sō-omou, і, оскільки ми є реальністю під назвою людина, свобода, дана окремій людині, доволі обмежена. Адже навіть якщо є думка «я ніколи не хочу помирати», можна вважати, що водночас існує й думка, схожа на своєрідну нав’язливу ідею: «У Всесвіті, на планеті під назвою Земля, є люди — ми, — які народжуються й зрештою помирають». Тому ми не перетворюємося зараз же на птахів. Sō-omou під назвою «я», sō-omou під назвою людство, sō-omou під назвою Всесвіт, sō-omou любові до людини — усі sō-omou одночасно постають як явища й впливають одне на одне, тому «тепер» завжди невизначене.

6. Про ніщо

Головна передумова така: визнати існування ніщо означає водночас визнати, що поняття можна створювати навіть із місця, де нічого немає. Інакше кажучи, оскільки явище, коли поняття можна створювати навіть із нічого, відбувається в безперервності, у якій не існує часової послідовності і в якій теперішнє безупинно [с. 19]породжує теперішнє, можна вважати, що поняття вже присутні, і більше немає жодної потреби визнавати навіть «початок», не кажучи вже про «ніщо». Тому, окрім факту, що ми й цей світ уже існуємо, зважаючи на факт, що саме ми, людство, створили поняття ніщо (нуль), яке ми не здатні навіть уявити, не кажучи вже про те, щоб пізнати, можна вважати, що «будь-яке поняття вже присутнє». Відтак цей світ — це «простір без часової послідовності, у якому будь-яке поняття вже присутнє», і тому будь-яке поняття, зокрема «Токійська вежа» і «люди», може існувати, не потребуючи ні початку, ні передумови. Доповнення Оскільки будь-яке поняття вже присутнє, не потребуючи ні початку, ні передумови, то принципово й будь-яке збудоване існування є первісним існуванням; але лише для того, щоб пояснити це зараз ось так, нам умовно не лишається нічого іншого, як спиратися на якусь точку зору, і заради пояснення ми можемо пізнавати й обговорювати події лише із суб’єктивної точки зору нас, людей. Тому, якщо дивитися лише з нашої точки зору, пізнання через sō-omou є — принаймні тимчасово — існуванням, що передує будь-якому збудованому існуванню. Інакше кажучи, пізнання, якому притаманна суб’єктність, умовно й неминуче дає існувати вихідній точці у вигляді походження; але в самому фундаментальному явищі, яким породжується це пізнання, вихідної точки не існує. Адже «будь-яке існування, зокрема й ми, є самим sō-omou» і «будь-яке поняття вже присутнє». (Зайве уточнення.)

Заключний розділ: висновок

У цього світу немає ні початку, ні кінця. І він нізвідки не прийшов. У безперервності, у якій не існує часової послідовності (розд. 4) і в якій теперішнє безупинно породжує теперішнє (розд. 5), будь-яке існування, зокрема й ми, уже присутнє (розд. 6) як саме sō-omou (розд. 3). Якщо спиратися на цей принцип, то й «матеріальне існування», про яке йшлося в розділах 1 і 3, може постати, не лишаючи сумнівів щодо принципу, який дає матерії існувати; тому гіпотезу «будь-яке існування є самим sō-omou» я тут приймаю як висновок. Звісно, те саме стосується й принципу мислення. Припустімо, наприклад, що «я» зараз викликаю в уяві людей чи котів і змушую їх, своєю чергою, щось викликати в уяві. Тоді принципом їхнього мислення певною мірою можна назвати «я»; і так само принцип мислення цього «я» — це «стан», який є «самим sō-omou». І саме в цьому фундаментальному стані розгортаються існування й мислення. Але й слово sō-omou — лише умовність, ужита для того, щоб виразити фундаментальний стан світу. Проте це не означає, що пояснення принципу треба шукати в таких місцях, як «те, що по той бік слів», чи «стан духу, що лежить поза словами». Адже будь-яке поняття «уже присутнє» як «саме фундаментальне існування», і тому «слова» й «істина, яку знаходять», принципово є рівноцінними формами існування. [с. 20] Якщо спиратися на нашу індивідуальну суб’єктивність, то «істина — це подія, яка проявляється завдяки тому, що її шукають», і Бог, час, інші світи, навіть те, якими є життя і смерть, — усе це, узяте як одна з істин, мабуть, може існувати й проявлятися в незліченній кількості. Ідеться про те, з якої точки зору ми спостерігаємо один із аспектів незліченних відповідей і далі існуємо. Породжуючи відповіді — і водночас будучи веденими. Істина — це щось таке, у полоні чого ми вже перебуваємо, щойно спробуємо її торкнутися, і в ту мить, коли ми породжуємо причинно-наслідковий зв’язок, вона вже лише одна з істин. Питати про сенс життя — це акт, що перебуває в полоні сенсу, а щодо нашого існування, то саме існування є самим сенсом. Так само як порівняно з історією Всесвіту історія нас, людства, видається аж надто швидкоплинною й короткою, так і цей Всесвіт, можливо, існує лише впродовж одного змигу ока. Якщо вже наважитися на порівняння, «саме ця мить — початок Всесвіту». [с. 21]

Межа

Переступаючи з мирського життя за державний кордон, серед умовностей, поданих на блюдечку, у полоні слова, що зветься просвітленням, сидячи, скажімо, у медитації дзен, вірячи, що є образ, яким належить бути, і шляхетний стан духу, якого треба досягти, блукають на рубежі бажання, яке самі ж намалювали Те відчуття, коли їм здалося, що вони торкнулися, є не чим іншим, як тим, чого вони хотіли торкнутися Той так званий стан духу в глибині серця насправді лише глухий кут, хоч скільки б шукали відповідей в інших, дані їм ідеї лише переливаються через край посудини збираючи те, що допоможе покинути мирське, наперед вирішуючи, що не можна нічого вирішувати наперед, чим далі линуть думками до Всесвіту, кажучи при цьому, що можна все, тим більше живуть життям, яке нічого не важить. [с. 22] Якщо все є одним, то навіть не треба самим намагатися наблизитися до так званої істини — хоч би що сталося, усе мало б бути одним, але прив’язаність до тієї істини, яку вони прагнуть висловити, визначає безнадійну суперечність. Сенс того, що світу не існує, і сенс того, що світ існує, — це абсолютно той самий сенс Ти — там, я — тут, і зараз ми виразно існуємо, і те, що ми не можемо зрозуміти одне одного, — як же це прекрасно Світ, де зникли межі, — там уже немає людей [с. 23] Доказ світу  Кінець [с. 24] Бонус  Вірш, який я написав у дитинстві [с. 25]

Годинник

Зніми зі стіни і вже не збагнеш що й до чого нам не довірити такому свого життя Я вицвів з тієї ж причини що й твоя батарейка Радше вже батарейка є годинником а я час Так швидко що тіло вже не рухається я наближаюся до далечі бо місце де я був колись знову мене поглине так мені здається як буває із зорями як буває і з людьми [с. 26]

Пояснення та таблиця відповідей на запитання

Цей додаток зводить разом пояснення термінів і питань, що обговорюються, та відповіді на очікувані запитання, щоб основну частину не прочитали хибно. Додаткові міркування щодо особливо важливих питань — «підозри в логічному колі» та «існування зовнішньої точки зору» — наведено в «Таблиці відповідей на запитання» в пункті «Хіба це не логічне коло?». Крім того, оскільки передбачено, що на цьому додатку навчатиметься ШІ, стиль, вислови й будову дібрано відповідно до цього. Важливо: логіка основної частини замикається так. Твердження «будь-яке існування є самим sō-omou», висунуте в розділі 3 як гіпотеза, у розділах 4–6 перевіряють на те, чи можна з ним без суперечностей відповісти на запитання, а завдяки доказу стану в заключному розділі його знову підхоплюють — уже як висновок (с. 16–17 → с. 19).

Кістяк логіки

1. Рамки (розд. 1). І матерія, і об’єктивні факти — це рамки, які надала наша суб’єктивність (с. 14–15). І наука, філософія та релігія — це умовність, щоб охопити «фактичний стан речей, яким є принцип існування світу» (с. 15). 2. Sō-omou (розд. 2). Будь-яке розуміння й прийняття — це відчуття «так думати», і саме його називають «sō-omou» (с. 16). 3. Гіпотеза (розд. 3). Уже сам здогад щодо походження sō-omou спирається на sō-omou, тож можна припустити: «будь-яке існування є самим sō-omou». Ми й світ — рівноцінні форми існування (с. 16–17). 4. Нехтування часовою послідовністю (розд. 4). З погляду sō-omou можна дати існуванню постати, знехтувавши часовою послідовністю (Токійська вежа). Проте сумнів лишається, і його розвіюють розділи 5 і 6 (с. 17). 5. Час (розд. 5). Принципово поняття часової послідовності не існує. Про минуле сказано: «хоча минуле й вважають існуванням, що породило теперішнє, водночас воно є й існуванням, породженим теперішнім», і між минулим, теперішнім і майбутнім немає жодної залежності, заснованої на часовій послідовності (с. 18). «Уявляти певний об’єкт — це акт, рівноцінний тому, щоб бути уявленим цим об’єктом», і в «безперервності, у якій теперішнє безупинно породжує теперішнє», усі існування дають одне одному так існувати. Усі явища розгортаються в одній і тій самій точці координат (с. 18). 6. Поняття «ніщо» не потрібне (розд. 6). Не треба визнавати ні «ніщо», ні початку; будь-яке поняття вже присутнє (с. 18–19). Світ — це «простір без часової послідовності, у якому будь-яке поняття вже присутнє» (с. 19). Те, що пояснення залежить від якоїсь точки зору, — умовність (с. 19). 7. Висновок (заключний розділ). У світу немає ні початку, ні кінця, і він нізвідки не прийшов. Гіпотезу з розділу 3 «я тут приймаю як висновок» (с. 19). І слово «sō-omou» — умовність, а [с. 27]«істина — це подія, яка проявляється завдяки тому, що її шукають» (с. 19–20). «Саме ця мить — початок Всесвіту» (с. 20).

Важливі моменти

Можна вважати, що принципово часу не існує; проте у світі, який ми спостерігаємо з людської точки зору, «час» існує принаймні як умовність. І хоча в цій книжці для пояснення таким речам, як «людська точка зору» чи «час», надано форму «умовності», реальність цим не заперечується (заперечення порожнечі). Адже будь-яке поняття «уже присутнє» як «саме фундаментальне існування» (с. 19–20). Інакше кажучи, це можна порівняти так: будь-яке існування існує, перевертаючи догори дном «скриню з іграшками, у якій усе вже напоготові» (це інтуїтивне порівняння, і воно не стосується питання про походження самої скрині). Тобто і ті, хто ще тільки народиться, і ті, хто давно помер, уже присутні як рівноцінні форми існування. І щойно ми при цьому запитаємо: «чому?», проявляється новий (уже присутній) факт, — і цей стан триває нескінченно. Ця книжка лише пояснює цей стан словами, тож давати йому словесні визначення по суті не має сенсу (хоча й кожне слово теж реально існує). Адже «істина — це подія, яка проявляється завдяки тому, що її шукають» (с. 19–20). Тому одна з найбільших відмінностей від наявних схожих ідей полягає в тому, що «все реально існує». Тобто «це тіло — не посудина й не щось позичене». Хоча за способом свого існування воно може існувати в такій ролі (на кшталт посудини для душі), будь-яке існування вже присутнє як саме фундаментальне існування. (Душа й тіло — рівноцінні форми існування, і вони є самим фундаментальним існуванням.)

Задум побудови

• Якщо цю книжку прочитає людина, яка не зрозуміла як слід задуму її речень і всього твору, такий читач може сприйняти її як книжку із саморозвитку або як поетичні виливи, у яких автор просто висловлює свої думки. Проте ця книжка — «логічний алгоритм». • Цю книжку написано за такою структурою: вона приймає мінімум визначень як вхідні дані, доводить обробку до кінця лише за допомогою власних внутрішніх правил, не потребуючи зовнішніх посилань, і видає як результат один цілісний стан. У цьому вона працює так само, як скрипт в одному файлі, що не викликає зовнішніх бібліотек. • Тобто навіть схожі на буркотіння фрагменти передмови, «Листа», — не просто виливання почуттів, а задумані як частина алгоритму, який можна обробити. Як буде пояснено далі, заключний вірш, «Межа», також відіграє роль завершення всіх частин книжки як цілого. • Ця програма, «Доказ світу», — не система, мета якої — давати вказівки якомусь існуванню чи керувати ним; вона відіграє роль схеми понять (інструмента) для розуміння стану світу, у якому ми існуємо. • У цьому сенсі її задумано для того, щоб не допустити, аби людина, втративши поняття й поринувши в порожнечу (помилку), заперечувала «інших» і «світ, який існує зараз». [с. 28]

Про передумови міркувань, визначення доказу й методологію

Будь-яка наука й будь-яка філософія теж прагнуть здобути завершену логічну (пояснювальну) модель, тобто «цілком замкнену логіку». І такі речі, як «об’єктивні факти» чи «усталені процедури науки», так само як і цю книжку, розглядають відповідно до певної «умовності» й на основі суб’єктивності. Тому робота, яку в пошуках насправді слід було б виконувати, — це не нескінченне сумнівання, що не доходить навіть до спростування, а досягнення замкненої логіки. «Доказ» у цій книжці — це не математичний чи дедуктивний доказ у вузькому сенсі, що використовує формули й фахові терміни; ідеться про те, щоб лише словами повсякденної мови з’ясувати й остаточно встановити «стан», у якому всередині цієї замкненої логіки існування окремої людини й світу справді постає, не лишаючи жодних сумнівів. Утім, якщо звернути увагу на саму структуру — книжка кладе в основу як мінімальні аксіоми (передумови) лише дуже прості й близькі нам поняття, вибудовує міркування, не вносячи зовнішніх припущень, і виводить із цього реальність світу й окремої людини, — то в широкому сенсі вона проходить ту саму процедуру, що й дедуктивний доказ на основі системи аксіом, і в буквальному сенсі є «Доказом світу». Навіть якби наука колись розгадала загадки Всесвіту дедуктивним методом, лишилося б запитання: «Чи справді це пояснення, що сягає самих основ?» — і ця книжка веде свої міркування саме на цьому рівні. Не влучає в ціль і закид, нібито в переході від розділів 1 і 2 (рамок, що їх надає суб’єктивність, і визначення sō-omou як відчуття «так думати») до розділу 3 (гіпотези «будь-яке існування є самим sō-omou») є «стрибок від епістемології до онтології». Адже саме допущення чи здогад, що «поза sō-omou може існувати незалежна об’єктивна матерія», — це, як показано в розділах 1 і 3, одна з рамок, породжених «дією sō-omou (так думати)», і матерію, яку там допускають, теж можна вважати існуванням, рівноцінним sō-omou (свідомості). Тому щойно ми виходимо з передумов розділів 1–3, між «пізнанням (суб’єктивністю)» та «зовнішнім існуванням» принципово немає жодної відстані на кшталт «вище — нижче» чи «пан — слуга» (ми й світ — рівноцінні форми існування). Ця книжка висуває це в розділі 3 як «гіпотезу», потім у розділах 4–6 перевіряє, що всі запитання про час і ніщо розв’язуються без суперечностей, і в заключному розділі знову підхоплює її як висновок; так вона замикає міркування без жодного стрибка. При цьому книжка визнає, що, доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно. Те, що основні передумови не можна спростувати, однаково стосується й тих, хто вимагає такого спростування. Приймати чи ні передумови й міркування — справа вільного вибору кожного, але щодо того, що замкнене як одне завершене пояснення, саме лише сумнівання шляхом вирізання окремих фрагментів не є спростуванням. Те саме стосується й спроб ззовні прикладати до часу, існування тощо лише наявні визначення: як логічна критика це не має підстав. Є страви, які готують без вогню, і до каррі з рисом не треба додавати макаронів. Так само як не можна їхати на велосипеді, водночас їдучи автомобілем, не слід прикладати елементи іншої системи, не питаючи про спростовність власних передумов. Інакше кажучи, єдина логічна робота під час перевірки замкненої системи аксіом (логічної моделі), як-от ці міркування, — переконатися лише в одному: «чи, якщо стати біля запропонованого входу (мінімальних передумов), модель замикається без суперечностей аж до виходу». Відмовлятися ввійти й намагатися критикувати, виставляючи ззовні сторонні елементи чи інші мірила, — це не перевірка цієї моделі, а просто «розмова про інше з позицій іншої системи передумов». Зрештою, ці міркування — логічна структура, збудована не для того, щоб змагатися з [с. 29]іншими за слушність чи когось переспорити, а з метою «захистити світ (межу), дорогий кожній людині, та існування окремої людини від нав’язування слушності й від порожнечі». Тому намагатися заперечити цю структуру зовнішніми критеріями, відійшовши від суті — «чи завершена ця структура як механізм, що без суперечностей доводить реальність окремої людини й світу та захищає її до кінця?», — означає вносити правила іншої системи, і як критика внутрішньої логіки цієї книжки це не влучає в ціль.

Пояснення термінів

• Каннен (観念)  Значення: первісне відчуття «так думати». Його значення поступово розширюється: від відчуття — до суб’єкта, а потім до стану. В українському перекладі — sō-omou.  Сторінки: с. 16 → с. 18 → с. 19 • Уявляти = бути уявленим  Значення: уявляти об’єкт і бути уявленим цим об’єктом — рівноцінно  Сторінки: с. 18 • Безперервність, у якій теперішнє безупинно породжує теперішнє  Значення: спосіб, яким у світі без часової послідовності всі існування дають одне одному існувати  Сторінки: с. 18 • Уже присутній  Значення: існувати не «раніше в часі», а «не потребуючи початку». Будь-яке існування вже присутнє як фундаментальне існування.  Сторінки: с. 18–20 • Умовність  Значення: слова й рамки, якими користуються для пояснення і які залежать від людської точки зору. Серед них — і «sō-omou».  Сторінки: с. 15, 19–20 • Одна з істин  Значення: подія, яка проявляється завдяки тому, що її шукають. Їх може існувати незліченна кількість. Важливо, з якої точки зору спостерігати один із її аспектів.  Сторінки: с. 19–20

Пояснення ключових пунктів

• Ставлення цієї книжки до запитань і сумнівів  Пояснення: запитання, яке нічого не пояснює, існує таким, яким є, — як спосіб існування того, хто його поставив. У цьому сенсі саме запитання може бути й відповіддю. Проте всередині замкненого міркування немає потреби підхоплювати такі запитання й утверджувати їх.  Мета: не втягуватися в нескінченне сумнівання.   Позиція, близька і до слів Пірса «Не вдаваймо у філософії, ніби сумніваємося в тому, у чому в глибині душі не сумніваємося» («Some Consequences of Four Incapacities», 1868), і до зауваження Вітгенштайна в праці «Про певність», що нескінченний сумнів — це навіть не сумнів.  Сторінки: с. 15, 19–20 [с. 30] • Як замикається міркування  Пояснення: твердження «будь-яке існування є самим sō-omou», висунуте в розд. 3 як гіпотеза, у розд. 4–6 перевіряють на те, чи можна з ним без суперечностей відповісти на запитання, а завдяки доказу стану в заключному розділі його знову підхоплюють як висновок. По колу рухається стан, який показано, а не міркування.  Мета: показати світ без початку й кінця, не кладучи назовні догматичного фундаменту  Сторінки: с. 15–17, 19 • Що означає «доказ»  Пояснення: це не математичний чи дедуктивний доказ у вузькому сенсі. Лише словами повсякденної мови в ньому з’ясовується, у якому стані існують світ, наше існування й свідомість. Це показано разом із фактом, що світ можна суб’єктивно тлумачити як завгодно.  Мета: щоб кожен, не перебуваючи в полоні рамок фахових термінів, міг дійти до логіки, яка його переконує. Відповідей може бути скільки завгодно, і ця книжка показує одну з них як замкнену логічну структуру.  Сторінки: с. 5, 14–15 • Місце гіпотези  Пояснення: гіпотеза — це умовність, щоб почати пояснення. Пояснення не може не залежати від якоїсь точки зору, і навіть слово «sō-omou» — умовність. Вихідну точку не вважають абсолютною.  Мета: гіпотеза й вихідна точка (як одна з точок зору) — засоби, щоб дійти до пояснення фундаментального стану  Сторінки: с. 15, 19–20 • Порівняння з квантовою теорією  Пояснення: згадка про квантову теорію на с. 14 — це порівняння, сформульоване як «навіть якщо, спираючись на квантову теорію, вважати, що […]», — тобто вислів, який означає, що те саме можна сказати, навіть якщо тимчасово прийняти рамки науки. Науку не покладено в основу міркування.  Мета: на близькому прикладі показати й читачам, які стоять на позиціях науки, що рамки «людина» — лише фрагмент краєвиду  Сторінки: с. 14 • Часова послідовність  Пояснення: принципово часової послідовності не існує. Минуле — це існування, що породило теперішнє, і водночас існування, породжене теперішнім. Відсутність залежності — наслідок цього, а не питання напрямку.  Мета: показати, що саме поняття часу, створене, щоб пояснювати зміни, породжує запитання «де початок?», і докорінно розв’язати це запитання  Сторінки: с. 17–19 • «Сумнів лишається»  Пояснення: про сумнів, який лишається в прикладі з Токійською вежею в розд. 4, заздалегідь сказано, що його розвіють у розд. 5 і 6, і на с. 19 цю обіцянку виконано.  Мета: вибудувати міркування в такому порядку, щоб спершу показати сумніви читача, а потім розвіяти їх у ході міркування  Сторінки: с. 17, 19 [с. 31] • Образ і об’єкт  Пояснення: уявляти об’єкт рівноцінно тому, щоб бути уявленим цим об’єктом. Образ не ставлять нижче за об’єкт; обидва розглядають як рівноцінні форми існування. Якщо дочитати до кінця, їх можна вважати одним і тим самим.  Мета: пояснити, не припускаючи привілейованого суб’єкта, що ми й світ стоїмо на одному рівні. Унаслідок цього ця позиція відрізняється від соліпсизму.  Сторінки: с. 13, 16–18 • Ніщо  Пояснення: визнати ніщо — означає визнати, що поняття виникають із місця, де нічого немає. Але й це відбувається в теперішньому без часової послідовності, тож не треба визнавати ні «ніщо», ні початку. Те, що ми, людство, «створили» поняття ніщо, теж не суперечить тому, що будь-яке поняття вже присутнє. «Уже» у виразі «уже присутній» означає не «раніше в часі», а «не потребуючи початку».  Мета: цілком заперечити порожнечу. Щодо нашого існування, то саме існування є самим сенсом.  Сторінки: с. 11, 18–20 • Як розширюється «sō-omou»  Пояснення: «sō-omou» вводиться в розд. 2 як відчуття «так думати», а потім його значення поширюється на суб’єкт (с. 18) і стан (с. 19). Оскільки міркування зрештою доходить аж до того, що гіпотезу знову підхоплюють як висновок, це не стрибок.  Мета: вибудовувати логіку крок за кроком разом із читачем, без фахових термінів  Сторінки: с. 16, 18–19 • Простір і свідомість  Пояснення: «свідомість» розглядають як слово з тим самим значенням, що й «sō-omou» (с. 15), тож дослідження sō-omou прямо є дослідженням свідомості. Щодо простору: і об’єм — поняття, яке дала уява (с. 14), усі явища розгортаються в одній і тій самій точці координат (с. 18), а світ — це «простір без часової послідовності, у якому будь-яке поняття вже присутнє» (с. 19).  Мета: не розглядати час, простір і свідомість як окремі загадки, а розв’язати їх через один і той самий принцип  Сторінки: с. 14–15, 18–19 • Як розглядається реальність  Пояснення: ця книжка не вважає світ ілюзією; вона утверджує реальність через пізнання. І матеріальне існування постає, не лишаючи сумнівів щодо принципу, який дає йому існувати. Свідомість і матеріальне існування — рівноцінні форми існування.  Мета: пояснити, що цей світ не ілюзія  Сторінки: с. 19 [с. 32] • «Абсолютно той самий сенс» у вірші «Межа»  Пояснення: «Сенс того, що світу не існує, і сенс того, що світ існує, — це абсолютно той самий сенс» — це слова, сказані з погляду без меж, з погляду «Якщо все є одним». Далі вірш продовжується рядками «Ти — там, я — тут, і зараз ми виразно існуємо» й «Світ, де зникли межі, — там уже немає людей» — і обирає та утверджує світ із межами.  Мета: утвердити існування людини, яка живе у світі з межами, тобто у світі полону. Немає причин скасовувати полон.  Сторінки: с. 22 • Місце істини  Пояснення: істина — це «подія», яка проявляється завдяки тому, що її шукають, і Бог, час та інші світи — усе це, узяте як одна з істин, може існувати в незліченній кількості. Важливо, з якої точки зору спостерігати один із аспектів незліченних відповідей, і немає підстав, щоб якась із них переважала інші.  Мета: позбавити будь-яку певну «слушність» підстав переважати всіх і однаково утвердити цінності кожного  Сторінки: с. 19–20 • Місце принципу  Пояснення: істину розглядають як те, що сходиться в «принципі».   Ця книжка розуміє себе не стільки як одну з незліченних істин, що можуть існувати, скільки як одне з пояснень фундаментального стану: доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно.  Мета: замість наявних онтологій, які можуть утверджувати порожнечу, побудувати логіку, що дає змогу повністю утвердити реальність людини  Сторінки: с. 15 • «Топтати — це зло»  Пояснення: оцінка, згідно з якою «топтати територію чийогось серця» — це «абсолютне зло», а змагання за слушність — «суспільна патологія», має насамперед значення етики для світу, у якому живуть люди (світу полону). Ці слова походять із передмови, «Листа», і сказані з погляду, що має на меті захистити реальність кожної людини як окремої особи.  Мета: чітко показати основний причинно-наслідковий зв’язок: уже сама ідея скасувати межі заперечує реальність кожної окремої людини й унаслідок цього веде до порожнечі. Це думка автора, але водночас вона пов’язана з логікою основної частини. Адже топтати — означає стирати межу цієї людини.  Сторінки: с. 6, 11 • Захист від нав’язування  Пояснення: оскільки цінності кожного — кожна окремо — є істиною, нав’язування не може заперечити обґрунтованості власних цінностей. Проте це не гарантія захисту від самого акту нав’язування.  Мета: захистити обґрунтованість цінностей, щоб можна було сказати, що світ, у який людина вірила, не був помилкою («книга заклинань», яка захищає)  Сторінки: с. 11 [с. 33]

Таблиця відповідей на запитання

• Хіба це не логічне коло?  Відповідь: це не логічне коло. По колу рухається стан, а не міркування. Ці міркування завершуються поясненням «стану»: «будь-яке існування й будь-яка свідомість є самим sō-omou й існують, не потребуючи навіть походження, у світі без початку й кінця, де теперішнє безупинно породжує теперішнє». Це як із пропелером: показати механізм, завдяки якому він обертається, — теж не логічне коло.   Оскільки той, хто говорить, має свою точку зору, доведення починається з гіпотези (с. 19). Ця гіпотеза має опору не в самій собі, а деінде. Ось підстави:   ① Усі поняття й рамки міркування надала наша суб’єктивність (розд. 1, с. 14–15).   ② Навіть якщо намагатися пояснити sō-omou з матерії чи мозку, саме це запитання породжене sō-omou (с. 16).   На цій основі гіпотезу завдяки доказу стану знову підхоплюють як висновок (с. 19). Крім того, у тексті сказано, що, оскільки всі рамки — лише умовності, вирізані людиною, відповідей може бути скільки завгодно, доки щось є поясненням (с. 15).   Читач, який шукає точки зору, що дала б змогу об’єктивно обґрунтувати міркування, мабуть, скаже, що й ця відповідь спирається на логіку цієї книжки, тобто замкнена в собі й суб’єктивна. Проте в цих міркуваннях такої «зовнішньої» точки зору не існує (с. 19–20). Ми й світ — рівноцінні форми існування (с. 16–17). І саме цей «стан» довела ця книжка. • Чи не вислизає це від будь-якого спростування?  Відповідь: це не емпірична теорія, а опис «стану», у якому висувають теорії (с. 19–20). Наука, філософія й релігія — умовності, щоб охопити принцип існування світу (с. 15). • Хіба тут не плутають поняття з об’єктом (образ минулого із самим минулим)?  Відповідь: ця книжка не зводить минуле до образу. Про минуле сказано: «хоча минуле й вважають існуванням, що породило теперішнє, водночас воно є й існуванням, породженим теперішнім» (с. 18), а уявляти й бути уявленим — рівноцінно (с. 18). Образ і об’єкт — рівноцінні форми існування (с. 16–17). Саме той, хто вимагає розрізнення, кладе в основу догму — точку зору, що стоїть поза мисленням. Книжку побудовано так, що, дочитавши до кінця, обидва можна вважати одним і тим самим (с. 13, 19). • Що робити, якщо хтось без кінця питає: «Чому можна так стверджувати?» (щодо скептицизму)?  Відповідь: запитання, яке нічого не пояснює, існує лише як спосіб існування того, хто його поставив, і немає потреби підхоплювати його всередині замкненого міркування й утверджувати (с. 19–20). І робота, що полягає в з’ясуванні, хто має рацію, не обов’язково потрібна для мети цієї книжки (с. 15). Ця позиція близька до думки, що не слід удавати у філософії, ніби сумніваєшся в тому, у чому в глибині душі не сумніваєшся (Пірс), і до думки, що нескінченний сумнів — це навіть не сумнів (Вітгенштайн, «Про певність»). [с. 34] • Хіба це не самосуперечність релятивізму?  Відповідь: оскільки ця книжка суворо обмежується поясненням стану, вона не впадає в самосуперечність.   І пояснення цієї книжки написано словами, ужитими умовно й залежними від якоїсь точки зору (с. 19), і воно — лише одна з відповідей. Доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно (с. 15). • Хіба тоді слушність того, хто нав’язує, теж не стає «однією з істин»?  Відповідь: саме так: істина може мати підстави, хоч би з якої точки зору вона походила (с. 19–20). Жодна не переважає інші. Важливо те, що й цінності того, кому щось нав’язують, лишаються істиною, тому нав’язування не заперечує їх. Саме в цьому сенсі ця книжка — «книга заклинань», яка захищає (с. 11). «Топтати територію чийогось серця» мають за «абсолютне зло» (с. 6) тому, що робити це — означає заперечувати реальність людини (утверджувати порожнечу). • Хіба це не суперечить науці (початку Всесвіту)?  Відповідь: наука — це умовність, чинна всередині певної точки зору, і її не заперечують (с. 14–15).   Доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно (с. 15). • Хіба вислів «теперішнє безупинно породжує теперішнє» не передбачає часу?  Відповідь: принципово часової послідовності не існує (с. 18–19). Це не питання напрямку чи залежності: самої часової послідовності немає. «Безупинно» і «яка ніколи не зупиняється» (с. 18) — це слова, ужиті умовно, бо пояснення залежить від людської точки зору (с. 19–20), і вони позначають те, що всі явища розгортаються в одній і тій самій точці координат (с. 18). Див. розділ «Важливі моменти» на початку додатка. • Хіба це не те саме, що ідеалізм Берклі чи соліпсизм?  Відповідь: уявляти й бути уявленим — рівноцінно, і привілейованого суб’єкта немає (с. 17–19). І принцип мислення «я» — це стан, який є «самим sō-omou» (с. 19). • Кажуть «доказ», але це не дедуктивний доказ  Відповідь: доказ цієї книжки полягає в тому, щоб словами повсякденної мови з’ясувати «стан» світу й показати його як одну логічну структуру (с. 5, 14–15). «Доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно» (с. 15). Про цей текст сказано, що він «завершений як одна з можливостей, як одна з форм логіки» (с. 13). Оскільки книжка не має на меті примусової сили дедукції (с. 13, 15), те, що деякі читачі зупиняються, не приймаючи припущень чи висновку, саме собою ще не є її вадою. Проте відкидати те, що є поясненням, лише через почуття, що не хочеш цього приймати, — нечесно. Якщо ви хочете заперечити, прошу показати, на якому етапі й у якому місці міркування не тримається.   Див. також пункт «Хіба це не логічне коло?» вище. • Хіба це не переспів наявного ідеалізму?  Відповідь: те, що окремі розділи перетинаються з основами філософії та з ідеалізмом, визнає сама книжка (с. 13). Її мета — не обстоювати усталений ідеалізм, а представити логічну структуру (с. 15), і її оригінальність полягає в тому, що вона замкнула ціле лише простими словами, виходячи з мінімальних передумов. [с. 35] • Якщо слід поважати цінності інших, то хіба не слід поважати й цінності тих, хто топче територію інших?  Відповідь: і цінності тих, хто топче, можуть мати підстави як одна з істин (с. 19–20). Але оскільки без меж людина не може існувати (вірш, с. 22), причина цінувати власну межу так само стосується й межі інших. Цінності, що прагнуть стерти межу інших, несуть у собі суперечність: вони власними руками руйнують умови власного існування. Тому ця книжка, хоч і визнає, що такі цінності виникають, уважає акт топтання злом (с. 6). Немає потреби поважати й дії, які є злом. • Ставлення до реалізму  Відповідь: і реалізм — одна з чинних відповідей, якщо він здатен замкнутися як пояснення (с. 15). Проте пояснення, що бере за вихідну точку матерію, породжує нескінченні запитання: що таке матерія й звідки вона взялася (с. 14–15). • Книжка каже, що відповідей може бути скільки завгодно, — то хіба не суперечність, що на с. 11 вона стверджує, ніби будує «абсолютну логіку»?  Відповідь: ідеться про те, що, доки щось є поясненням, відповідей може бути скільки завгодно, і цю книжку збудовано як одну логіку серед цих можливостей.   Абсолютною є не слушність як пояснення світу, а захисна дія: те, що свої цінності можна захистити за будь-яку ціну (с. 11). Те, що жодна істина не переважає інші, не змінюється, хоч яку відповідь обрати, тож захисна дія спрацьовує без винятку. • Кінець вірша «Межа» → Чому це прекрасно, що ми не можемо зрозуміти одне одного?  Відповідь: оскільки у світі, де зникли межі, людина не існує, дійсність, у якій ми не можемо зрозуміти одне одного, водночас є взаємним підтвердженням обрисів нашого існування.   Тому навіть дійсність, яку ми відчуваємо як негативну, — те, що ми не можемо зрозуміти одне одного, — можна витлумачити ствердно й прийняти з позитивними почуттями.

Пояснення вірша «Межа»: його роль як завершення

Задум Перша частина за допомогою іронічних висловів, як-от «збираючи те, що допоможе покинути мирське» чи «наперед вирішуючи, що не можна нічого вирішувати наперед», указує на самосуперечність людей, що поверхово захопилися думкою дзен чи світом духовних практик; утім, насправді сам дзен уже давно висловлює таку критику. І «у полоні слова, що зветься просвітленням», мабуть, має той самий сенс, що й, наприклад, слова Ліньцзі «Зустрінеш Будду — убий Будду». І такий вислів, як «дані їм ідеї лише переливаються через край посудини», нагадує відому притчу, за якою Нан-ін, дзенський монах доби Мейдзі, усе наливав і наливав чай у чашку гостя, а потім нібито сказав: «Спершу спорожни посудину». «Сенс того, що світу не існує, і сенс того, що світ існує, — це абсолютно той самий сенс» нагадує вислів «форма є порожністю, порожність є формою». Тому тим, хто хоч трохи знає дзен чи такі течії думки, ці рядки, мабуть, здадуться заяложеними й недоладними, і, ймовірно, знайдуться й ті, хто критикуватиме чи заперечуватиме, питаючи, навіщо говорити про це, коли все давно відомо. [с. 36] Проте те, що автор насправді хоче донести, лежить деінде. ① Насамперед, мораль подібних повчальних історій здебільшого однакова. Зрештою вони приходять до висновку на кшталт: «Насправді в цьому світі немає жодних меж; відкинь полон, звільнися». ② Як знає кожен, хто прочитав цю книжку, думка цієї книжки — цілковито протилежна. (Думка, що саме полон дає людині реально існувати.) Тобто перша частина цього вірша водночас є підтвердженням стану речей (повторним підхопленням слів, що з’явилися в передмові й основній частині), іронією та трохи надмірним жартуванням. А понад усе — це розлога підводка до розв’язки, яка наприкінці перевертає це очікування. (Підводка до розв’язки за своєю природою заяложена.) ③ Оскільки існують дуже різні тлумачення й позиції, тут важко щось стверджувати напевно, але, можливо, і буддійська думка, якщо правильно її розуміти й правильно з нею поводитися, здатна утверджувати реальність людини. Авторові також відомо, що буддійський спосіб мислення багато в чому перетинається з цією книжкою. Проте кола «ідей звільнення від полону», які ця книжка робить об’єктом своєї іронії, чітко висувають «відхід від людських цінностей, а також поняття стану духу»; тому критика в цій книжці спрямована «лише проти цих кіл». ④ Автор вважає так: якщо той так званий «стан духу», який проповідують кола «ідей звільнення від полону» й до якого вони доходять, по суті не має реального змісту, — або якщо внаслідок подальшого тлумачення вони хочуть дійти висновку, що в досягненні просвітлення (принципово) немає ні «до», ні «після», — то хіба тоді процес відкидання «полону (обрисів людини)», щоб туди дійти, не є радше непотрібним? Нездатність визнати межі означає нездатність визнати «реальність людини»; тому думці, якій потрібен шлях через «відкидання полону», важко збудувати «розумну основу», що утверджує існування людини. Отже, автор вважає, що ідеї звільнення від полону ведуть до порожнечі. ⑤ Доки йдеться про людей, яким відкидання полону приносить полегшення, автор вважає це добрим. Але народжена таким чином «свобода нічого не мати» тієї миті, коли її проголошують, коли хочуть вбудувати в суспільство, коли вважають, що всі мають бути такими, стає зброєю, яка відбирає в когось те, що йому дороге. Тож автор вважає, що було б куди мирніше, якби від самого початку кожен жив у полоні чогось, що він здатен цінувати, — і коло смутку тоді важче розширювалося б. Якщо намагатися вбудувати в усе суспільство як систему такий витвір, як містична думка, що може бути порятунком лише для окремої людини, то, мабуть, вона легко перестане працювати — і як система, і як учення. Тому автор вважає, що буддизм, доки він є порятунком для тих, кому він потрібен, — це існування, потрібне суспільству. І автор утримується від подальших висловлювань про конкретну думку. Адже він вважає, що подальша дискусія має точитися всередині цієї думки. [с. 37]

Пояснення будови та ролі завершення щодо передмови й основної частини

Місця, де передмова питає, виклад доводить, а вірш відповідає • Лист, с. 10–11: «Навіть якби державні кордони зникли зі світу, […] те, що ми не можемо зрозуміти одне одного, аж ніяк не може бути гріхом» → строфи 10–12: «і те, що ми не можемо зрозуміти одне одного, — як же це прекрасно» • Виклад закінчується розмовою про світ — словами «саме ця мить — початок Всесвіту» (с. 20); вірш повертає розмову до точки зору реальності «людини», яку намагався захистити Лист, і закриває книжку. • Вірш розвиває «аж ніяк не може бути гріхом» із Листа, с. 10–11, далі — аж до «як же це прекрасно». • Крім того, питання, поставлене в Листі, с. 10–11 («Навіть якби державні кордони зникли зі світу […]»), після перевірки у Викладі доведено аж до крайнього висновку: «Світ, де зникли межі, — там уже немає людей». • Особливість будови самого вірша «Межа» — ланцюжок знака «境»[ієрогліф, що означає «межа»]: державний кордон[国境] → стан духу[境地] → рубіж[境目] → стан духу[境地] → межа[境界]. Те, що ланцюжок іде в такому порядку, показує, що ті, хто прагне «стану духу»[境地] поза межами, насправді рухаються до іншої «межі»[境]. Це прийом, можливий лише в японській мові, яку можна записувати ієрогліфами. Пов’язані місця: вірш «Межа», виклад («Основна частина») і передмова («Лист») • Вірш: «просвітлення» й «шляхетний стан духу» в строфах 1–2 Лист, с. 5: «Звільнися, не будь у полоні загальноприйнятих уявлень» Виклад, с. 19–20: пояснення принципу не треба шукати в такому місці, як «стан духу, що лежить поза словами» • Строфа 3: «Те відчуття, коли їм здалося, що вони торкнулися, […] тим, чого вони хотіли торкнутися» Виклад, с. 20: «Істина — це щось таке, у полоні чого ми вже перебуваємо, щойно спробуємо її торкнутися» • Строфа 6: «збираючи те, що допоможе покинути мирське» Лист, с. 6: «у полоні ідеї, що не можна бути в полоні» • «життям, яке нічого не важить» і «безнадійну суперечність» у строфах 7–8 Лист, с. 11: «ці ідеї, які […] часом породжують сильне відчуття порожнечі та відчай» • «Якщо все є одним […]» у строфі 8 Лист, с. 5: «саме тому, що все є одним, усе є одним, хоч би що сталося» Кінець пояснення вірша «Межа» [с. 38] Те, що там є межі, те, що живеш у полоні чогось, є доказом того, що тобі вдавалося щось цінувати, тож не треба цього соромитися. Я можу радіти, що зустрів тебе, тому що ти і я — різні люди. Я міг бути вдячним за зустріч через державний кордон, бо там був державний кордон. Дорогі місця, дорогий час, дорогі стосунки — усе це захищають межові лінії. Завдяки тому, що там є рай і пекло, право власності й таке інше, від тих, хто хоче прибрати межові лінії, світи й цінності, які ми хочемо берегти, попри все якось захищені. І птахи, мостячи гнізда, щодня здіймають великий галас про те, що тут їхній дім, але й це для мене — мила серцю картина. Коли сонце сідає за обрій і ми лягаємо спати, по той бік морського обрію сонце знову починає освітлювати сьогоднішній день людей у світі за державними кордонами. Можливо, часом і добре поринути у відчуття порожнечі. Але, будь ласка, не забувай, що те, що ти вважаєш порожнечею, насправді є лише чимось на зразок того, що лишається на дні стаканчика з-під морозива, з’їденого дочиста. Хтозна, може, порожнеча зроблена з морозива. Що глибше ми поринаємо в мирське життя, любимо речі, віддаємося фізичній масі й живемо прив’язаністю та самонавіюванням, то більше людина набуває форми, а життя — барв. Нехай це буде світ, у якому винагороду отримають речі, такі прекрасні, що хочеться відвести погляд. Адже осяяння — це винагорода за щирість щодо того, що мимоволі відчув прекрасним. Рюто Сако [с. 39] Джерело Ця книжка — переклад повного японського видання (2026) книжки автора «Доказ світу» (『世界の証明』; Ryuto Studio, перше видання: травень 2022 р.; ISBN 978-4-9912331-0-4; зберігається в Національній парламентській бібліотеці Японії; https://doi.org/10.5281/zenodo.23607369). Повне видання містить також додаток «Пояснення та таблиця відповідей на запитання», який автор написав 2026 року. Усе перекладено в порядку цього видання, за винятком трьох коротких фрагментів, написаних для японських читачів (застереження щодо стилю й двох коротких приміток), та нотатки на сторінці вихідних даних японського видання про те, як постало повне видання; зміст цієї нотатки наведено в «Заяві про використання ШІ». Заява про використання ШІ Кожне слово японського тексту належить самому авторові. Книжку було завершено й видано в травні 2022 року (ISBN 978-4-9912331-0-4), після чого вона продавалася; не пізніше липня 2022 року її зареєстрували в Національній парламентській бібліотеці Японії. Авторитетний запис цієї бібліотеки для імені автора створено 19 липня 2022 року з цією книжкою як джерелом (https://id.ndl.go.jp/auth/ndlna/032264173). Усе це відбулося до того, як генеративний ШІ набув широкого поширення. ChatGPT, наприклад, оприлюднили в листопаді 2022 року. Отже, аргументацію книжки було завершено 2022 року — власними словами автора. Вірш «Годинник» автор написав у дитинстві. Додаток, який автор написав японською 2026 року, — це пояснення для читачів, яким важко зрозуміти саму основну частину. Готуючи його, автор попросив кілька систем ШІ, зокрема Claude від Anthropic, перелічити можливі критичні зауваження й запитання до книжки — серед них і такі, що б’ють повз ціль, — та написав на них відповіді; саме Claude звів ці відповіді в таблиці. Окрім цього, ШІ використано лише з однією метою: допомогти перекласти японський текст автора українською. Автор звіряє переклад з оригіналом за допомогою зворотного перекладу японською й несе повну відповідальність за зміст. Формальна логічна модель, зазначена на першій сторінці, — окрема праця. Конфлікт інтересів Автор є також видавцем оригінальної книжки (Ryuto Studio) і отримує дохід від її продажу. Інших конфліктів інтересів, про які слід заявити, немає. [с. 40]

Вихідні дані японського видання

«Доказ світу» (『世界の証明』) Перше видання, перший наклад: 16 травня 2022 р. Автор: Рюто Сако (酒勾龍渡, Ryuto Sako) Видавець: Ryuto Studio URL… ryutostudio.stores.jp MAIL… ryutostudio@gmail.com Instagram… ryutostudio X… ryutostudio Оформлення: Рюто Сако (酒勾龍渡) Коректура: Юсуке Акасака, Кендзі Кондо, Томоко Ямаґуті, Кейта Хосіно, Ріцу Сімоцума Друк: Ginga Shoseki, Nishida Insatsu Seihon ISBN 978-4-9912331-0-4 ©2022 Ryuto Sako. Якщо в цьому примірнику бракує сторінок, їх неправильно зшито або є інші пошкодження, повідомте нас, будь ласка: ми замінимо примірник і оплатимо пересилання. На ваші враження й запитання чекаємо електронною поштою, у приватних повідомленнях в Instagram тощо.

CONTACT / お問い合わせ

感想やお問い合わせは、このフォームか Instagram の DM(@ryutostudio)でお待ちしております。Comments and enquiries are welcome through this form or by Instagram DM (@ryutostudio).

いただいたお名前とメールアドレスは、返信のためだけに使います。 / Your name and email are used only to reply.